Будь-яка дія має свої наслідки. Особливо, якщо передбачає порушення природного балансу. Саме з наслідками таких дій сьогодні продовжують боротися на Львівщині. Осушені болота, які за помилковим переконанням радянських господарників мали б стати гарною базою для розвитку сільського господарства, врешті перетворилися на проблему для жителів навколишніх сіл. Адже дим від пожеж на торфовищах не дозволяв вільно дихати.
Виправити цю ситуацію покликана ініціатива відновлення болота. Її продовжує проєкт «Повторне зволоження та відновлення болота «Заливки» для адаптації місцевих громад до зміни клімату на Розточчі», який реалізує громадська екологічна асоціація «Природа Розточчя».
Осушене болото почало горіти під землею
Колись урочище «Заливки» у Івано-Франківській громаді на Львівщині осушували цілком свідомо – щоб отримати більше землі для господарства. Спочатку у 1920-х, потім у 1950-х. Логіка була проста й типова для тих часів: болото – це втрачена земля, а осушене болото – це родючі ґрунти. Так тоді думали не лише в Україні, а й по всій Європі.
«Вважалося, що осушені болота – це додаткові землі для сільського господарства, що це будуть багаті ґрунти», – розповідає Галина Стрямець, голова громадської екологічної асоціації «Природа Розточчя».
Торф тут колись місцями сягав восьми метрів завглибшки. А потім землю осушили і територія почала втрачати те, що робило її болотом.
У 1984 році «Заливки» отримали заповідний статус. Здавалося б, для природи це має бути тільки на користь, проте процеси осушення болота продовжувалися, до того ж додалася ще одна проблема:
«Коли територія стала заповідником, тут заборонили випасати худобу і викошувати траву. І тоді почалися процеси сильватизації (природний чи спонтанний процес перетворення нелісових територій на лісові екосистеми або набуття штучними насадженнями ознак і властивостей справжнього природного лісу – авт.). Ліс став наступати на цю територію, а коли таке трапляється, вона дуже швидко осушується», – пояснює Галина Стрямець.
Наприкінці 1990-х проблема стала очевидною. У спекотне літо торф почав горіти – просто під землею.
«Через осушення боліт, починалися підземні пожежі, і з ними було дуже важко боротися, тому що це горів торф під рослинністю. Де починалася та пожежа і куди вона поширювалася, визначити було надзвичайно складно. Техніка часто просто не могла дістатися місця займання. А дим від пожеж огортав і заповідник, і навколишні села Ставки, Лозину, Верхутку, Івано–Франкове. Люди страждали. Навколо така прекрасна природа, та через підземні пожежі було неможливо нормально дихати», – каже екологиня.
Перша спроба: 2016 рік
Саме пожежі й підштовхнули до дій. Перший проєкт з відновлення болота стартував у 2016 році з ініціативи «Природи Розточчя».
«Ініціатором першого проєкту був наш співробітник, уже покійний Ігор Горбань. Він десь побачив в інтернеті, що Національний екологічний центр України (НЕЦУ) оголосив конкурс таких маленьких проєктів для адаптації місцевих громад до зміни клімату на Розточчі», – розповідає Галина Стрямець.
Проєкт реалізували в межах «Кліматичного форуму Схід-ІІ» разом із Національним екологічним центром України. Підтримали Європейська комісія, Австрійське агентство з розвитку та Австрійський Червоний Хрест. До роботи запросили гідрологів зі Львівського університету імені Івана Франка – вони зробили геодезичну зйомку й визначили, де саме потрібно перекривати старі осушувальні канали.
У 2017 році встановили перші загати й труби для подачі води назад на територію. Ефект від цього рішення, як і розуміння та підтримку заповідника місцевими громадами, отримали миттєво.
«Спершу місцеві мешканці не надто радо сприйняли заповідний статус – він означав обмежений доступ до лісу й навіть до болота, де раніше збирали журавлину. Це був довгий процес примирення, бо пересічні люди не дуже розуміють, для чого створюють заповідники, чому вони важливі. Але коли почались пожежі й дим ішов над селами, користь від збереження болота стала очевидною без пояснень. Тут ми з громадами порозумілися дуже швидко. Вони нас підтримали в тому, що цей проєкт має бути втілений, бо користь для людей була очевидною. І коли пожежі припинилися – це була наша маленька спільна перемога», – каже екологиня.
Старі меліоративні канали тепер працюють навпаки
Наступний, значно масштабніший етап тривав з 2018 по 2022 рік у межах міжнародного проєкту з екосистемної адаптації біосферних резерватів України, реалізованого в рамках Міжнародної кліматичної ініціативи за підтримки Фонду Зуккова та Федерального міністерства навколишнього середовища, збереження природи та ядерної безпеки Німеччини.
«Це була дуже цікава робота, бо ми теж залучали місцеві громади. Було багато семінарів, круглих столів, де запрошували як місцевих активістів, так і спеціалістів – біологів, гідрологів, географів», – розповідає Галина Стрямець.
Ідея залишилась та сама, що й на першому етапі: не дати воді швидко витікати з території. Але тепер робили це системніше – використали ті самі канали, які колись прокладали для осушення, щоб вони працювали навпаки: утримувати воду, а не відводити її.
У центральній частині урочища облаштували три загати-переливи. Вони сповільнюють течію, піднімають рівень води, а далі вона розходиться каналами по всій території й поступово вбирається в ґрунт.
Від бетону – до дубового бруса
Перший досвід виявився не зовсім вдалим і команда цього не приховує.
« Під час першого проєкту ми збудували загати з бетону та металу – тоді ще бракувало досвіду в таких роботах. Вони виявилися не дуже вдалими, тому що вода підмиває конструкції», – згадує Галина Стрямець.
На другому етапі підхід змінили повністю – і не тільки через попередню невдачу.
«У цьому другому проєкті, німецькому, там були чіткі вимоги не використовувати неприродні матеріали. Бетон і метал застосовувати заборонялося, тому ми купували дубовий брус і робили загати з нього. Це робота трудомістка, ручна. Тому що, по-перше, в заповіднику не можна використовувати техніку. І там така трясовина, що і добрий трактор не проїде», – пояснює пані Галина.
Зате дубові загати виявилися довговічнішими за бетонні.
«Процес, звісно, більш важкий, але результат того вартий. Такі загати більш ефективні й витриваліші, бо дубове дерево не гниє, воно стає ще міцнішим».
Що вже змінилося на болоті
Головний результат уже є – пожежі, які роками повторювались щоліта, припинилися. Далі почала змінюватись і рослинність – ботаніки щороку обстежують територію, аби відслідковувати зміни.
«Хоч термін іще дуже малий, але вже помітили, що на своє звичне місце повертаються болотні види, наприклад, осокові, які ростуть тільки на зволожених ґрунтах. А от другорядні види, які опанували осушені території, поступово відходять», – каже екологиня.
За тваринами тепер стежать зоологи. На території встановлені спеціальні фотопастки і звукові реєстратори, які фіксують птахів, ссавців і земноводних.
«Вже є малесенький прогрес, але, звичайно, це буде процес тривалий, так само, як осушення не за один день відбувалося», – продовжує пані Галина.
Робота, яка не закінчується
Урочище «Заливки» неможливо раз відновити і забути. Тут потрібен постійний догляд за територією.
«Відновлення болота потребує весь час підтримки. Ті загати руйнуються, їх треба час від часу відновлювати. Труби забиваються мулом. Ми прокопували вручну маленькі канали, які теж треба розчищати, бо вони замулюються. Тому ми постійно шукаємо кошти на продовження відновлення того урочища».
Команда «Природи Розточчя» планує продовжувати зволоження території. Покликаний це зробити проєкт «Повторне зволоження та відновлення болота «Заливки» для адаптації місцевих громад до зміни клімату на Розточчі». Його мета не просто втримати воду на вже відновленій ділянці, а поступово повернути природний гідрологічний режим усьому болотному масиву. Для цього спочатку потрібно було зрозуміти, як вода рухається територією. Фахівці дослідили рельєф, визначили напрямки поверхневого та ґрунтового стоку і на цій основі спроєктували систему повторного зволоження.
Воду з невеликої місцевої річки Ставчанка та поперечного меліоративного каналу подають на «Заливки» через спеціальні труби. Далі вона потрапляє у канави, які ведуть її вглиб території. Там вода поступово просочується у ґрунт і зволожує торф.
Загати в центральній частині «Заливок» розташовані приблизно за 100–150 метрів одна від одної. Вони сповільнюють течію головного каналу колишньої Ставчанської осушувальної системи та частково піднімають рівень води. Далі її розподіляють через систему канав.
Нижня частина «Заливок» додаткових споруд не потребує. За даними проєкту, там достатньо води, яка надходить через фільтрацію з обвідного каналу Верещиці та нижньої частини Ставчанки.
«Аби перевіряти результат, на території треба проводити регулярні спостереження за рівнем ґрунтових вод. Для цього передбачена мережа невеликих спостережних свердловин. Вони дозволять бачити, як змінюється рівень води протягом року, і за потреби коригувати систему», – каже екологиня.
Саме в цьому команда бачить кліматичний сенс проєкту. Відновлені болота регулюють мікроклімат, працюючи як накопичувачі вуглецю та природні кондиціонери. Вони згладжують різкі перепади температур довкола – як добові, так і сезонні. Сьогодні торф на «Заливках» більше не горить, адже вода залишається в урочищі, а болотна рослинність поступово відроджується. Для екосистеми це лише початок довгого відновлення, але для людей, які роками дихали димом від торф’яних пожеж, – уже цілком відчутний результат.